Руслана Якобінчук

РУСЛАНА ШИШКІНА: «Співати треба так, щоб у слухачів завмирало серце…»

Рубрика «ЗУСТРІЧ ДЛЯ ВАС»     

 

РУСЛАНА ШИШКІНА:

«Співати треба так, щоб у слухачів завмирало серце…»

 

Її чисте, глибоке, проникливе меццо-сопрано відразу захоплює слухачів. Своєю чарівністю і задушевним виконанням артистка торкається найчутливіших струн людської душі. Бо вона належить до тих співачок, творчість яких по-справжньому хвилює. Сьогодні гість нашої газети лауреат Міжнародного конкурсу, солістка Київської Національної філармонії Руслана Шишкіна.

 

— Руслано Анатоліївно, ви згадуєте своє дитинство?

— Звичайно згадую і навіть дуже часто. Я народилась у місті Рівному і скільки себе пам’ятаю, тобто з самого малечку, любила співати. Хоча батьки мої до професійного співу ніякого відношення не мали, та й у побуті практично не співали. А ось бабусі і дідусі, як по батьковій так і по материній лінії, співали дуже добре. Саме від них я і навчалась багатьох пісень, зокрема народних. Вони охоче брали мене на весілля, чи якісь посиденьки, куди їх запрошували, а там обов’язково співали. Звичайно ж , брала участь у нашому шкільному хорі. І коли там хтось фальшивив у співі, я дуже нервувала.

 

— Мабуть тоді і вирішили для себе, що будете артисткою?

— Це сталося після одного випадку. Пам’ятаю, як ми з мамою поїхали відпочивати на Чорне море і там зустріли одну нашу знайому. Всі знали, що я люблю співати і тому вона попросила мене щось виконати. Я почала з улюблених мультфільмів, співала голосом лисиці, інших персонажів. І та знайома сказала тоді, що мені треба обов’язково поступати в музичне училище, бо, мовляв, є для цього хороші дані. Хоча мамі говорили про це, коли я була ще в дитячому садочку. Але тоді вона якось не звернула на це уваги, а ось цього разу серйозно віднеслась до поради. І вже десь у сьомому класі батьки купили мені фортепіано, запросили викладача і я за півроку пройшла з ним всю музичну грамоту, яку вивчають у школі 5-7 років. Ну а після цього, вже без проблем, поступила до Рівненського музичного училища на диригентсько-хоровий відділ.

 

— Ви закінчили це училище?

— Я провчилась майже два роки і зрозуміла, що диригентом ніколи не буду, бо це не моє покликання. Мені хотілось співати. І тому, разом зі своїм педагогом Галиною Миколаївною Куцовою, ми вирішили поїхати до Львівського музичного училища. І там мене взяли вже на вокальний факультет, причому відразу на третій курс. Я була щасливою. Моїм викладачем став Анатолій Филимонович Гром, який у свій час співав на сцені Кишинівського оперного театру. Звичайно ж, він учив мене в першу чергу оперному репертуару, ми працювали також над старовинними романсами, українськими народними піснями і навіть молдавський твір виконувала.

 

— А як ви потрапили до Київської консерваторії?

— Дуже просто, з першого заходу, і знову ж таки без всяких протекцій. Я поступила до консерваторії у 1994 році і вдячна долі, що потрапила у клас Лариси Іванівни Остапенко. Вона запам’яталась мені прекрасною людиною і блискучим педагогом. Спочатку ми, як то кажуть, придивлялися одне до одного, а потім стали просто спорідненими душами. Мені з нею було дуже легко.

 

— Ваш педагог була дружиною видатного композитора Олександра Білаша, твори якого користуються надзвичайною любов’ю у слухачів. Його пісні є і у вашому репертуарі. З творчістю класика пісні ви познайомились завдяки Ларисі Іванівні?

— Я виростала на піснях Олександра Білаша, так як і Платона Майбороди, Юлія Мейтуса, Ігоря Шамо. Хоча, чесно кажучи, прийшовши до консерваторії мені спочатку дуже хотілося співати оперні арії,такі як Кармен із однойменної опери Бізе. Але Лариса Іванівна переконала мене , що починати треба не з цього. Я дуже прислухалась до свого вчителя і, до речі, не шкодую про це. І ми почали зі старовинних арій, романсів і пісенного репертуару. У мене був, як на мій погляд, про це також казала і Лариса Іванівна, досить вдалий виступ на третьому курсі навчання. Я тоді виконувала арію Вані з опери «Іван Сусанін» Михайла Глінки і пісню Олександра Білаша на вірші Дмитра Павличка «Пролітають літа». Після виступу до мене підходили мої друзі і казали, що коли я співала цю пісню, то дехто навіть не міг втримати сліз.

 

— А Олександр Іванович чув у вашому виконанні свої твори?

— Звичайно чув. Якось мене з ще однією студенткою Лариса Іванівна запросила до себе додому, щоб нас послухав Олександр Іванович. Пам’ятаю як я тоді хвилювалася, бо співала живому класику пісні. Але дуже раділа, що моє виконання торкнулося, як зізнався композитор, його душі. Взагалі, Лариса Іванівна коли показувала нам якусь пісню, у неї завжди тремтіла сльоза. Те ж саме було і на її концертах, бо співала Лариса Остапенко від душі і щирого серця. Саме такому виконання вона вчила і своїх учнів.

 

— А крім Лариси Остапенко у вас були ще кумири у вокальному мистецтві?

— Я вже казала, що з самого початку готувала себе до співу на оперній сцені, тому й кумирами моїми були: Тамара Синявська, Олена Образцова, мені дуже подобались прекрасні вокалісти Володимир Атлантов, Борис Гмиря, із зарубіжних дуже любила Лучано Паваротті, Плачідо Домінго. Але час розставив все на свої місця. І з 1999 року, тобто відразу після закінчення консерваторії, я стала солісткою Київської Національної філармонії, де не одне десятиліття працювала Лариса Іванівна Остапенко. До речі, вона теж мене спрямовувала на концертно-камерний спів. І я вважаю, що це правильно.

 

— Тобто ви стали її послідовницею?

— Лариса Іванівна у свій час подарувала мені збірник своїх улюблених творів, який підписала так: «Руслано, хотілося б, щоб мої сподівання на ваше місце в мистецтві з часом виправдались». А ще мені казала, що я є її продовженням у філармонії. Пам’ятаю , коли були мої перші гастролі, то дехто із колег казав, що я дуже схожа на Ларису Остапенко. Причому, як по тембру голосу, так і зовні. І тут нічого дивного нема, бо ми стільки років були разом. Я ж займалась з Ларисою Іванівною і після закінчення консерваторії. Вона мене запрошувала до себе і ми продовжували працювати і над репертуаром, і над голосом.

 

— Лариса Остапенко у свій час дуже багато гастролювала, виступала перед глядачами як ближнього, так і далекого зарубіжжя. Знаю, що вона була в Німеччині, Канаді, Польщі, Угорщині, я вже не кажу про Росію, Білорусію, інші республіки тодішнього Радянського Союзу. Де вам вдалося побувати з гастрольними поїздками?

— Так, Лариса Іванівна дуже багато гастролювала, особливо часто зі своєю подругою акомпаніатором Елеонорою Пірадовою. В наш час таких поїздок буває не так і багато. Тому мені, на жаль, не довелося побувати з гастролями не тільки в далекому, а навіть в близькому зарубіжжі, тобто в Росії і Білорусії. Хоча дуже б цього хотілося. Бо такі виступи, зустрічі з глядачами різних країн ,збагачують виконавців. Звичайно в мене бували творчі поїздки, але тільки по Україні.

 

— Якщо проаналізувати ваш репертуар, то він дуже різноплановий. Це і арії із опер, народні пісні, старовинні романси, авторські твори. Тобто вас можна назвати співачкою широкого творчого діапазону?

— На мій погляд, так і повинно бути. Колись моя колега народна артистка України Лідія Кондрашевська, якої вже, на превеликий жаль, нема з нами, а ми з нею у свій час багато виступали разом, навіть дуети співали, казала мені, що треба співати все, від класичного репертуару до естрадної пісні. Я і намагаюсь це робити. Тому мій репертуар дійсно різноплановий і нараховує не одну сотню творів. Я ніколи їх не підраховувала. І мені цікаво виступати з різними оркестрами, виконувати твори різних авторів. Тому з великим задоволенням беру участь у концертах. Ось не так давно виступала в програмі, присвяченій прекрасному подружжю Олександру Білашу і Ларисі Остапенко, яка проходила у Будинку звукозапису. Взагалі, на мій погляд, такі постаті в мистецтві народжуються, напевно один раз в тисячу років. Крім того, досить плідно співпрацюю з сучасним композитором Михайлом Катричко, який створює естрадні пісні . І цей напрямок мені теж дуже цікавий.

 

— Кажуть, що людина повинна мати надійний тил, бо саме він допомагає і в житті і в роботі. Ви з цим згодні?

— Абсолютно згодна. В мене прекрасний чоловік Василь Іванович, а у нас є син Женєчка, якому виповнилося два роки і чотири місяці. І хочу сказати, що коли в сім’ї благополучно, то ви навіть не уявляєте з якою радістю виходиш на сцену і даруєш свої позитивні емоції слухачам. Тобто мені в цьому дуже пощастило.

 

— Сьогоднішні слухачі, особливо молодь, на превеликий жаль, виховуються на «творах», які навіть важко назвати піснею. Бо в них нема не тільки мелодії, а й достойної поезії. І дуже прикро, що ці «твори» якраз і заповнюють теперішній телерадіоефір, витісняючи пісні, які чомусь знаходяться в «не форматі». Що ви думаєте з цього приводу?

— Звичайно, на сьогоднішній день це дуже серйозна проблема. Мені самій досить часто хочеться вимкнути радіо, щоб не чути того, що там часом звучить. Зовсім недавно я брала участь у телемарафоні, присвяченому українській пісні, де виконала два твори Олександра Білаша «Днів щасливих не забуть» на вірші Євгена Гуцала і «Молдаваночку» на вірші Дмитра Павличка, а також народну пісню «Ой я знаю, що гріх маю». То після виступу до мене підходили слухачі, причому переважно молодь, і дякували за пісні, які їх, як вони казали, по-справжньому пройняли. Тому я і хочу побажати нашій молоді слухати прекрасні твори з чарівними мелодіями, які створили наші видатні майстри, частіше бувати в оперному театрі, дивитись хороші драматичні вистави.

 

— І традиційне запитання: ваші творчі плани на майбутнє?

— Дуже хочу в наступному році зробити свій сольний концерт з Національним духовим оркестром. Це досить відповідально, тому активно працюю над програмою, бо там, в основному, будуть звучати нові твори.

 

— Бажаю вам творчої наснаги і нових цікавих виступів.

— Спасибі. Я ж, користуючись нагодою, хочу побажати читачам газети «Правда України» любові одне до одного, терпіння, натхнення в роботі. Щоб життя їх складалося якнайкраще, бо ми того варті.

 

Общественно-политическая газета «Правда Украины»,

№15, 20.04.2012 года.